Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Це задекларовано у першій статті Основного Закону України.

Стаття 8 Конституції передбачає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші НПА приймаються на основі Конституції України і повинні їй відповідати. Норми Конституції є нормами прямої дії.

Та чи так це?

Зіткнувся з питанням повернення коштів випускниками-державниками за навчання за не відпрацювання на державу не менше трьох років після закінчення навчання.

Норма частини 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» вказує, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 8 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України вiд 22.08.1996 № 992 (далі – Порядок) визначено, що випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років.

Пункт 14 Порядку вказує, що у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов’язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Ну що ж, значить так воно і повинно бути. Чи ні? Чи відповідають ці норми правових актів вимогам Конституції України, міжнародним зобов’язанням України, чи не суперечать вони іншим нормативно-правовим актам українського законодавства?

Так, стаття 53 Конституції України передбачає, що кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Громадяни України мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

У преамбулі Закону України «Про вищу освіту» вказано, що цей Закон встановлює правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях. Про те, закон не містить умов про обов’язковість трирічного відпрацювання та відшкодування у встановленому порядку до державного бюджету вартості навчання. Не зазначено у законі й те, що вищий  навчальний заклад зобов’язаний гарантувати випускникові його працевлаштування, в обов’язки вищого навчального закладу входить сприяння працевлаштуванню своїх випускників.

Статтею 3 Закону України «Про освіту» також зазначено, що громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних  навчальних  закладах.

Рішенням Конституційного Суду України від 04.03.2004 року у справі №5-рп/2004 встановлено, що безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України.

Отже, маємо те, що Україна взяла на себе зобов’язання надавати право своїм громадянам здобувати вищу освіту безкоштовно. Єдиною умовою, встановленою Конституцією є конкурсна основа для здобуття безкоштовної освіти.

Тепер щодо праці.

Згідно статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці заборонено.

Конвенція Міжнародної організації праці №29 «Про примусову чи обов’язкову працю», що набула чинності для України 10 серпня 1956 року, зобов’язує держави не допускати примусової праці. Згідно зі статтею 1 Міжнародної Конвенції "Про скасування примусової праці” №105, що ратифікована Законом України від 05.10.2000 №2021-ІІІ, держава зобов’язується скасувати обов’язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми як метод мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку.

Згідно статті 9 Конституції, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 22 Конституції передбачає, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Стаття 2 Кодексу законів про працю України стверджує, що право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою.

Частиною 4 статті 2 конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» передбачено, що ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.

Стаття 1 МОП «Про скасування примусової праці» передбачає, кожний член Міжнародної організації праці, який ратифікує цю Конвенцію, зобов'язується скасувати примусову або обов'язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми, в т.ч. використання робочої сили для потреб економічного розвитку.

Отже, проаналізувавши вищезазначені норми національного, можна зробити висновок, що Україна взяла на себе зобов’язання перед міжнародною спільнотою, а також перед своїми громадянами про скасування примусової чи обов’язкової праці.